Єреван

Чекали в аеропорту Звартноц декілька годин, поки почнеться робочий день у маршруток № 18, щоб доїхати до міста дешевше. В аеропорту небагато рейсів, більшість часу в ньому безлюдно.

Подивився на той Звартноц, поки чекав. Будівля нова. Деякі з вікон мають кольорове скло, тому зранку всередині будівлі з'явилися різноманітні проєкції прямокутників.

Маленький дитячий майданчик біля величезної реклами коньяку.

Вночі не видно, що поруч є стара будівля аеропорту. Вийшло сонце та показало нам цей музейний архітектурний експонат, побудований у 1980–1981.

Старе та нове.

Також Сонце показало нам гори. Це Арагац, найвища точка Вірменії на її поточній політичній мапі. Від мене до вершини 43 кілометри по прямій, якщо як на цій світлині.

Якщо від виходу з терміналу піти одразу праворуч, піднятися маленькими сходами та пройти близько троидцяти метрів, потрапите на кінцеву зупинку маршруток 17 та 18. Це були звичайнісінькі маршрутки, «Газелі», в яких мої плечі упиралися у стелю. 18-а їде до залізничного вокзалу та центру і коштувала 200 драмів, що в той час дорівнювало USD 0.5. Якщо вам зручно, не маєте багажу, то їдьте маршрутками. По дорозі вони помітно наповнюються, а від аеропорту починають напівпорожніми.

В цих багатоповерхівках мешканці верхніх поверхів мають одни з найкращих видів. Їм видно гору Арарат, яку пішоходи не бачать від аеропорту, а також злітно-посадкову смугу Звартноцу. Квартири для спотерів, воістину.

Арарат відкривається через 30 секунд після від'їзду маршрутки. Потім ви його бачитимете звідусіль в Єревані. Їдемо через передмістя Єревану — Паракар.

Спочатку місто приземкувате та сіре, а ближче до центра стає вищим та коричневим. Вийшли з маршрутки біля вокзалу та дивуємося, яка тут архітектура.

Будівля вокзалу дуже серйозна, але всередині була занедбана. На час нашої подорожі тут ходив тільки один пасажирський поїзд з чотирьох вагонів та вагону-ресторану (до Тбілісі та назад). Каса вокзалу починала працювати з десятої години ранку. Епіцентр закинутості вокзалу знаходився у його платному (100 драмів) туалеті. Тітка, що приймала гроші за туалет, спала. Але при всьому цьому був вайфай.

Висить плакат про події дворічної давнини.

Красиві платформи на тлі Араратів — великого та маленького. Вікіпедія каже, що назва Арарат не вірменська, і не дуже давня. Таку назву дали на честь відомого християнського міфу. Вірмени в давнину називали цю гору Масіс («великий»), а турки звуть Агрі даг.

Станція метро «Сасунці Давид», що біля вокзалу, знаходиться над землею. Поїзди метро мали по 4 вагона, а іноді  по три.

На станціях теж був вайфай (сюди ще й вокзальний добивав), але не можна фотографувати. На станції Єрітасардакан, коли я сфоткав автомат з шоколадками та водою, підбіг дядечко в цивільному одязі. Я видалив фото, більше претензій не було.

Попрямували до музею Параджанова. Поки йшли, не припиняли дивуватись потужній архітектурі Єревана. Монументальні будівлі, багато їх.

Всі дома, як державні, так і житлові, вражають. Цікава також назва району міста — «կենտրոն» («Кентрон») — «центр». Наштовхує на псевдоінтелектуальні лінгвістичні роздуми. Зрештою роздуми приводять на сторінку Вікіпедії про лінгвістичне поняття кентум - сатем. Ще цікавіше те, що при тому, що вірменська мова — це сатем-мова, «центр» тут через «к».

Музей Параджанова стоїть на високому березі ущелини річки Раздан. Стирчить однойменний стадіон «Hrazdan».

Внизу я побачив привабливий для мене пішохідний міст.

Спуск вниз від музею Параджанова до того містка був весь у будівництвах. Не дійшовши близько 25 вертикальних метрів до Раздану, я побачив ще одну водну перешкоду — паралельно Раздану тече ще якийсь канал.

Знайшов закинуту будівлю, вбудовану в схил. Все обписане назвами рок- та метал-груп. В цій будівлі розміщувалась станція Єреванської дитячої залізниці, яка мала назву «Піонеракан».

Поруч з каналом пролягають доріжки паркового комплексу стадіону. Ця доріжка мала б вести до того пішохідного містка.

Та доріжка приводить до міста, але було знято сходи до прольоту мосту з обох берегів. Схоже, що міст був аварійний та рух ним трохи обмежили.

Заліз на місток. Він з одного боку має насосну станцію, як раз на тому березі, де ще йде штучний канал.

Ось такий вигляд річка Раздан має, якщо дивитись з того мосту:

Я більше полюбляю бути назовні, ніж всередині, тому що можна більше кілометрів нагуляти. Тому не хотів витрачати грошей на відвідини музею Параджанова. Але мене вмовили. Коштувало це мені 700 драм. Всередині я дізнався, що він окрім режисури ще робив цікаві, досить божевільні колажі. В музеї фотографій не робив. Вид на музей Параджанова знизу:

Подивились на центральну площу Республіки. Площа оточена дуже крутими коричневими будівляями — готелями, історичним музеєм (в ньому ж на перших п'яти поверхах знаходиться художній музей), будинок уряду та головпоштамт.

Зайшли у головпоштамт, щоб відправити поштівки. Всередині світили слабкі лампочки десь по сорок ватів, та все було старим. Контрастувало з монументальністю та потужністю фасаду. На одному зі столів лежала незрозуміла композиція. Вона наче ж лежить на знаку 3.34 «зупинку заборонено».

Далі я не дав себе вмовити знов зайти кудись замість того щоб погуляти назовні. Не пішов я до художньої галереї яка аж на п'ять поверхів. Відкрив карту на телефоні та пішов пішки у напрямку фортеці Еребуні.

В Єревані зебри пішохідних переходів — жовті.

Прання сушать майже повсюди. На будинках в центрі висить не менше ніж на околицях.

Деякі для затінку вішали простирадла чи ковдри замість скління балконів. Мені подобається. захотів — зняв, захотів — повісив. Зі склінням так легко не вийде.

Штучний ставок, який на різних мапах зветься іноді Вардавар, а іноді Тохмах, знаходиться серед парку, який було оновлено на честь політичної дружби Єревана з французьким містом Ліон. Тодішній (а, можливо, і поточний) мер Єревану Карапетян на церемонії відкриття сказав, що сподівається на те, що парк стане улюбленим місцем відпочинку мешканців Єревану. Мені здалося, що так навряд чи буде. В парку та навколо нього нема, що робити. Ну, хіба що ресторан біля нього є, але він виглядає дорогим. Парк охайний, але трошки ніби пластиковий. Я навіть перед входом повагався, думав, що занадто схоже на щось приватне. Але хвіртка була відчинена, то зайшов. Бачив, як жінка перебирає кожну травинку, щоб було чисто. Людей в парку я побачив 7. Але, дружба то є добре. і я кщо потрібно було зробити їй символ, то цей парк — гарний спосіб.

У ставку було багато риби, яка чекала на корм та тому пливла за мною, поки я йшов краєм. Але ця риба одразу тікала, якщо підняв руку з фотоапаратом.

Ще кілометр-півтора та я дійшов до пагорба Арін-Берд, на якому стоять руїни фортеці Еребуні.

Тут колись ходив трамвай.

Був лише тролейбус № 2, у якого тут була кінцева, і потім він повз залізничний вокзал їхав. Я в ньому не їздив, бо пішки ходив.

Доречі, зверніть увагу на дядьку у штанах. Так в Єревані ходили всі. Ще й у серйозному взутті. Навіть 80% жінок. А спека була помітна. Ще й жінка в касі Еребуні здивувалась, як це я, у спеку без кепки чи парасольки піду? А сама сидить цілий день в штанах замість шортів чи спідниці. Лише дивуюсь, не критикую!

Вхід до Еребуні платний — коштував 1000 драм, у тому числі музей з викопними штуками внизу. Підйом пішки охайними сходами.

Заліз нагору, зробив панораму на відео:

Руїни симпатичні. Широкі краєвиди. Серед іншого, видно житловий район із звучною назвою Нор Норк. Будинки там кольору піску.

Малюнок на стіні. Я не думаю, що він старовинний.

Якщо то старовинний розпис, то хіба дозволили б з ним поводитись ось так, та перекривати сучасним розписом?

Подивившись на це, я пішов геть. Помітив, що в Єревані є фонтанчики з питною водою. Ось цей з них на вулиці Сасунці Давида — найбільш складний з тих, які я тут бачив.

У Єревані теж, як і у нас, в Україні, лінувались писати назви зупинок на знаках.

Будинки по вулиці Сасунці Давида сірі, якщо далеко від центру. По мірі того, як я наближався до центральної вулиці, будинки фарбувались у коричневий колір.

Знов зібрались повним составом, та пішли подивитись на те, що називалось «Каскад». Ми ще не мали уяви, що то таке. По дорозі бачимо: автобусна зупинка біля головної площі на надвузькому тротуарі. Можна робити підніжки машинам, що їдуть повз.

Виявилося, що каскад це дещо споріднене до єгипетських пірамід та перуанського Мачу-Пікчу. Воно містить в собі мистецькі галереї та музей сучасного мистецтва. Нагорі у нього стоїть стела, яка трохи нагадує про радянські часи.

Піднятись нагору самотужки не кожен зможе. Для тих, хто не зможе, є громадський транспорт. Я піднявся аж бігом, бо ще нівроку був.

Кусок каскаду біля самого верху та стели був ще недобудованим. Будівництво обходили тимчасовим проходом через вулицю неподалік.

Кажуть, що вид на Арарат з Каскаду дуже гарний ввечері, але нам потрібно було вже бігти на поїзд.

Єреван це найчистіше місто, яке я бачив. Жодного шматочка сміття я не побачив. Навіть біля будівництва, яке було в каньйоні біля музею Параджанова було чисто. Повага! Тепер всім про це розповідаю.

Посилання

Сайт дома-музея Сергея Параджанова Єреван на Вікіпедії