Єреван

Це був мій один день у столиці Вірменії. Встиг побачити річку Раздан, центральні вулиці. Сходив пішки до Еребуні та назад.

Старе та нове.

Ще вранці Сонце показало нам гори. Це — Арагац, найвища точка Вірменії на її поточній політичній мапі. Від мене до вершини — 43 кілометри по прямій, якщо як на цій світлині.

Якщо від виходу з термінала піти одразу праворуч, піднятися маленькими сходами та пройти близько тридцяти метрів, то потрапите на кінцеву зупинку маршруток 17 та 18. Це були звичайнісінькі «Газелі», в яких мої плечі упиралися у стелю. Вісімнадцята їхала до центру повз залізничний вокзал, і коштувала 200 драмів, що в той час дорівнювало USD 0.5. Якщо вам зручно за часом, і ви не маєте багажу, то їдьте маршрутками — так у вас більше грошей на каву залишиться. По дорозі маршрутка помітно наповнювалась, а від аеропорту від'їжджала напівпорожня.

Біля зупинки стоять дві багатоповерхівки. Мешканці їхніх верхніх поверхів мають одні з найкращих видів: їм видно гору Арарат, яку нам ще закривають будівлі аеропорту, а також злітно-посадкову смугу Звартноцу. Воістину, квартири для спотерів.

Вид на Арарат відкривається через 30 секунд після від'їзду маршрутки. Потім ви цю гору бачитимете звідусіль в Єревані, до якого ми їхали через передмістя Паракар.

Спочатку місто було приземкувате та сіре, а ближче до центра ставало вищим та набувало коричневого кольору. Коли ми вийшли з маршрутки біля вокзалу то приземкуватих будівель вже не було. Натомість була масивна архітектура.

Будівля вокзалу була дуже серйозна, але занедбана всередині. На час нашої подорожі тут ходив тільки один пасажирський поїзд з чотирьох вагонів та вагону-ресторану — до Тбілісі та назад. За такого невеликого обсягу роботи каса вокзалу починала працювати з десятої години ранку. Епіцентр закинутості вокзалу знаходився у його платному (100 драмів) туалеті. Тітка, що приймала гроші за туалет, спала. Але при всьому цьому був вайфай.

Стояв плакат про події дворічної давнини.

Красиві платформи на тлі Араратів — великого та маленького. Вікіпедія каже, що назва Арарат не вірменська, і не є дуже давньою. Таку назву дали вже на честь відомого християнського міфу. Самі ж вірмени у давнину називали цю гору Масіс («великий»), а турки звуть Агрі даг.

Станція метро «Сасунці Давид», що біля вокзалу, знаходиться над землею. Поїзди метро мали по 4 вагони, а іноді — по три.

На станціях теж був вайфай (сюди ще й вокзальний добивав), але було не можна фотографувати. На станції Єрітасардакан, коли я сфоткав автомат з шоколадками та водою, підбіг дядечко в цивільному одязі. Я видалив фото, і на тому розійшлися мирно.

Попрямували до музею Параджанова. Поки йшли, не припиняли дивуватись потужній архітектурі Єревана. Монументальні будівлі, багато їх.

Всі дома, як державні, так і житлові, вражали. Цікавою також виявилася назва району міста — «կենտրոն» («Кентрон») — «центр». Наштовхнуло на псевдоінтелектуальні лінгвістичні роздуми. Зрештою роздуми привели на сторінку Вікіпедії про лінгвістичне поняття кентум — сатем. Ще цікавіше те, що при тому, що вірменська мова — це сатем-мова, «центр» тут через «к».

Музей Параджанова стояв на високому березі ущелини річки Раздан. Стирчав однойменний стадіон «Hrazdan».

Внизу ущелини було видно привабливий пішохідний міст, до якого я вирішив сходити.

Спуск вниз до того містка від музею Параджанова був весь у будівництвах. Не дійшовши близько 25 вертикальних метрів до річки, я побачив ще одну водну перешкоду — паралельно річці Раздан тік ще якийсь канал.

Натрапив на закинуту, вбудовану в схил будівлю. Вона вся була обписана назвами рок- та метал-груп. В цій будівлі раніше розміщувалась станція Єреванської дитячої залізниці, яка мала назву «Піонеракан».

Поруч з каналом пролягали паркові доріжки. Ось ця доріжка мала б вести до того пішохідного містка.

Зрештою доріжка до моста таки привела, але сходів на міст частково не було. Схоже, що міст був аварійний, тому рух ним трохи обмежили, знявши сходинки з обох берегів.

Заліз на місток. Він з одного боку мав насосну станцію — як раз на тому березі, звідки я підійшов.

Ось такий вигляд річка Раздан мала з висоти того мосту:

Я більше полюбляю бути назовні, ніж всередині, тому що назовні можна нагуляти більше кілометрів. Через це я не збирався витрачати гроші на відвідини музею Параджанова, а збирався бродити навколо. Але мене вмовили зайти. Коштувало це мені 700 драм. Всередині я дізнався, що він окрім режисури робив ще й цікаві, досить божевільні колажі. В музеї я фотографій не робив.

Вид на музей знизу:

Після музею ми подивились на центральну площу Республіки. Площа була оточена дуже крутими коричневими будівлями — готелями, історичним музеєм (в ньому ж на перших п'яти поверхах знаходиться художній музей), будинками уряду та головпоштамту.

Зайшли у головпоштамт, щоб відправити поштівки. Всередині світили слабкі лампочки десь по сорок ватів, та все було старим. Контрастувало з монументальністю та потужністю фасаду. На одному зі столів лежала неочікувана композиція: щось кам'яне, скульптурне було покладено наче на дорожній знак 3.34 «зупинку заборонено».

Далі я не дав себе вмовити знов зайти в якусь будівлю замість того, щоб погуляти назовні. Не пішов я до художньої галереї, що мала цілих п'ять поверхів. Відкрив карту на телефоні та пішов пішки — у напрямку фортеці Еребуні.

В Єревані зебри пішохідних переходів були жовтими.

Прання сушилося майже повсюди. На будинках в центрі висіло не менше, ніж на околицях.

Деякі люди для затінку вішали простирадла чи ковдри замість скління балконів. Мені подобається. Захотів — зняв, захотів — повісив. Зі склінням так легко не вийде. Та й повітря більше, коли в тебе не скляний парник на балконі.

Натрапив на штучний ставок. Його на різних мапах звуть іноді Вардавар, а іноді Тохмах. Ставок цей знаходиться серед парку, який було оновлено на честь політичної дружби Єревана з французьким містом Ліон. Тодішній (а, можливо, і поточний) мер Єревану Карапетян на церемонії відкриття сказав, що сподівається на те, що парк стане улюбленим місцем відпочинку мешканців Єревану. Мені здалося, що так навряд чи буде. В парку та навколо нього нема, що робити. Ну, хіба що ресторан біля нього є, але він виглядає дорогим. Парк охайний, але трошки ніби пластиковий. Я навіть перед входом повагався, думав, що занадто схоже на щось приватне. Але хвіртка була відчинена, то зайшов. Бачив, як жінка перебирає кожну травинку, щоб було чисто. Людей в парку я побачив лише 7. Але, дружба то є добре. І якщо потрібно було зробити дружбі символ, то цей парк — дуже гарний варіант.

У ставку було багато риби, яка чекала на корм і пливла за мною, поки я йшов краєм. Але ця риба одразу тікала, якщо підняти руку з фотоапаратом.

Ще кілометр-півтора та я дійшов до пагорба Арін-Берд, на якому стоять руїни фортеці Еребуні.

Тут колись ходив трамвай.

Стояв поодиноко тролейбус №2.

До речі, зверніть увагу на дядьку у штанах. Так в Єревані ходили всі. Ще й у серйозному взутті. Навіть 80% жінок. Ця деталь цікава, тому що була помітна спека. Наприклад, жінка в касі Еребуні здивувалась, як це я — у спеку без кепки чи парасольки піду? А сама сиділа цілий день в штанах замість шортів чи спідниці. Я лише дивуюсь, а не критикую!

Вхід до Еребуні був платний — коштував 1000 драм, включно з музеєм викопних штук внизу. Підйом на вершину пагорбу йшов охайними сходами.

Руїни були симпатичні, з широким краєвидом. Серед іншого, було видно житловий район зі звучною назвою — Нор Норк. Будинки там були кольору піску.

Один з малюнків на стіні. Я не думаю, що він старовинний.

Якщо то старовинний розпис, то хіба дозволили б з ним поводитись ось так, та перекривати сучасним розписом?

Подивившись на це, я пішов геть. Помітив, що в Єревані є фонтанчики з питною водою. Ось цей з них стояв на вулиці Сасунці Давида — найбільш складний з тих, які я тут бачив.

У Єревані теж, як і у нас, в Україні, лінувались писати назви зупинок на знаках.

Будинки по вулиці Сасунці Давида були сірими з кінця, ближчого до Еребуні, але разом з моїм наближенням до центральної вулиці, будинки набували коричневого тону.

Єреван був найчистішим містом, яке я бачив. Жодного шматочка сміття я не зустрів. Чисто було навіть біля будівництва в каньйоні біля музею Параджанова. Повага єреванцям! Про таку чистоту я до кінця життя всім збираюсь розповідати. Сподіваюсь, так у них буде завжди.