Наш туристичний десант почався, мабуть, не зовсім стандартно: на канатній дорозі Мачка—Ташкішла. Про неї можна сказати, що її довжина — 400 метрів. Ну, ще й те, що там було чотири кабінки: дві туди, і дві назустріч. Слово «телеферік» є одним з багатьох запозичених у французів, до яких воно прийшло від англійців, які зробили його з двох грецьких слів.
Під канаткою був парк Мачка. Вид на нього з платформи та крізь брудне скло кабінки:
Туристів в місцях паломництва та транспортних вузлах настільки багато, що з них можна побудувати новий міст через Босфор. Вийде цеглинка і з мене. Покладіть її десь вище, якщо можна.
Ось вулиця Істікляль. Незрозуміло, чим приваблює стільки туристів. Вони просто йдуть.
Можливо їх приваблює запах гюзельме, але ця жінка на такий натовп не наготує.
Площа Таксім залишила просте враження: сірий колір. Ще й небо як раз посірішало. Там не цікаво, але один раз в житті треба побачити.
Автомат для платного заряджання мобілок. «Заряджати» турецькою буде «шарж» (ще одне з запозичених слів).
Одна з цікавинок — фунікулер Тюнель. Це сучасний поїзд у старому тунелі. Їхати лише пару хвилин, та зупинок теж лише дві.
Набережна в районі Ортакьой та Босфорський міст з автомобільним затором. Ось ці кіоски під мостом — це місце масового продажу страви фаст-фуду під назвою «кумпір». Це великі картоплини, варені або запечені, розламані навпіл, частково вискоблені всередині та подані з начинкою на вибір клієнта. Наприклад, з мішаниною, яка нагадує салат «олів'є». Кумпіри разлітаються швидко. Кіосків з ними тут стоїть цілий ряд. Ті, що на фото — то не всі.
Рецепт кумпірів простий: розламайте величезну варену картоплину та насипте на неї що завгодно. Як на мене, то тут було засилля майонезу — ти можеш обрати, але майонез присутній у більшості з пропонованих начинок. Тобто, найпростіший кумпір буде якщо ви собі вдома на картоплину навалите олів'є або салату з крабових паличок. Здається, тут на фото саме так і є. Зверху на олів'є насипано дрібного булгуру, провареного з чимось до рудого кольору, та мариновану капусту.
Клієнтів — натовп. Хтось їсть за столами, хтось їсть та дивиться на кораблі з маленького шматка набережної.
На Айя Софію я подивився тільки ззовні. Всередину не пішов, бо черга була занадто велика — я в радянському союзі в таких не стояв. Не шкодую, бо більше люблю як раз ходити вулицями, тим більше, що вони всі для мене такі ж небачені, як і нутрощі Софії.
Спробували піти до інших пунктів, які одразу після Софії у неписаному рейтингу популярності. Але були черги й до палацу Топ Капи, і до цистерни, і перед Долмабахчє. Хоча менші, ніж до Софії, але все одно зовсім неприйнятної для мене довжини. І я не ходив. Тобто навпаки — я десь ходив, а ці всі люди тут стояли.
Був у Синій мечеті, яку турки звуть не так, а мечеттю Султанахмет. До неї черги не було зовсім, хоча це вам не чорний АТБ з точки зору архітектури. Коли роздивлявся фотки вже вдома, помітив, що основний зал цієї мечеті дуже схожий на зал мечеті Селіміє, що в Едірне. Коли ми тут були, то в центрі залу збирались щось фільмувати.
Фонтан з кранами для ритуального обмивання перед молитвою, та товста, важка завіса на вході до залу.
Одна з вулиць Стамбулу проходить прямо крізь те, що ми звикли бачити тільки у вигляді ілюстрації у підручниках: справжній, небутафорський, давнішній акведук.
Стамбульське метро. Бачив, та трохи користувався.
Стамбульський трамвай. Маршрут T1, можливо, зроблений саме для туристів, оскільки пролягає одразу біля декількох головних цікавинок.
Парк Гюльхане (трояндовий дім). Тут видно протоку Босфор та Мармурове море. Є ресторанчики з цінами для багатих людей. Але власники не проти, якщо люди просто заходять подивитись на вид.
Про турецьку залізницю багато всілякого можна почути та прочитати. «Турки мають упередження проти поїздів». Але метро, або «Мармарай» — то поїзди, і турки ними користуються. «Колись сюди приїжджав легендарний Східний Експрес». Тепер не приїжджає. «Звідси можна поїхати вглиб азійської частини Туреччини». Але залізницю зачинено на ремонт колій. «Ремонт колись закінчиться». Але раптово натикаються на археологічну знахідку прямо біля вокзалу, та викидають рейки залізниці на пару десятків років розкопок.
Два історичні вокзали Стамбула під час мого візиту не працювали, але були відкриті як туристичні напівмузеї, або — скажемо, як є — фотозони. Поїзди не їздили. Ось каса вокзалу Хайдарпаша, яка не працювала.
Вокзал Хайдарпаша біля причалу Кадикьой стоїть красиво: висувається у море на якомусь пірсі. Звідси теоретично можна було б їздити на схід Туреччини залізницею. А практично — не можна. І ще довго буде не можна, може взагалі ніколи, тому що ті археологічні розкопки, що я згадував вище — це саме про вокзал Хайдарпаша. Касовий зал та перон були відкриті для туристів. Хто ці дивні люди, які підуть дивитись на вокзал, де навіть кави нема?
Будівля вокзалу має вигляд літери «П». Верхня палка — це фасад з головним входом та касовий зал, які дивляться на протоку Босфор; бічні штрихи літери — то всілякі кабінети вокзалу, можливо ресторан якийсь, хтозна. Посередині тієї літери — перон з тупиковими коліями, до яких теоретично причалюють поїзди. А практично — не причалюють.
Вокзал Сіркеджі теж працював тільки як безплатна туристична цікавинка. Поїзди не ходили. Туристів (не мене) приваблює те, що сюди приїздив потяг «Східний експрес».
Стояв пасажирський вагон, в нього можна було зайти. Всередині нічого цікавого не було, просто сучасні сидячі місця. Ще локомотив ось цей стояв окремо від тих вагонів.
Це місце на Європейському боці узбережжя Босфору дає приємний відпочинок від великого міста. Тут тихо, і багато рибальських човнів. Третій міст через Босфор — міст Султана Селіма Явуза — будувався десь за три кілометри від цього місця.
На протилежному, азійському березі — Анадолу Каваи та фортеця Йорос.
Ще десять кілометрів на північ — потрапляєш до Румеліфенері, що очевидно означає «Румельський маяк». Спокійне, затишне селище за межами Стамбулу біля чорноморського входу до протоки Босфор. Деяких не численних туристів приваблює сюди ця зустріч двох географічних назв.
Вид на чорноморське гирло Босфору та місцевого собаку.
Вид на весь порт Румеліфенері без того собаки.
Румельський маяк над цим всім височіє. Над мінаретом теж.
Ще в Румеліфенері є залишки фортеці. В Туреччині просто повнісінько старих фортець та залишків давньогрецьких міст.
Наступного дня поїхали на Кабаташ, щоб звідти пливти пароплавом на Принцеві острови, які турки звуть просто «Острови» (Adalar). Пасажирське судноплавство тут таке, що в Києві, мабуть, трамваїв менше, ніж тут всіляких катерів, човнів та ботів.
причал на Кабаташі
мечеть Долмабахче
будинки біля КабаташуСіли за гроші в пароплав, та він поплив. Поки пливеш, бачиш, яке величезне місто Стамбул. Ми його ніколи весь не обійдемо. Серед нескінченних видів мегаполіса був ось такий повністю забудований пагорб. Мікрорайон на цьому пагорбі має назву Гюлєнсу, і є частиною округу Малтепе. Вершина Гюлєнсу одразу має 318 метрів над морем. А та, що трохи праворуч, з радіовежами — 389 метрів.
Паром пливе, а чайки супроводжують — чекають на їжу від пасажирів. Деякі кидають птахам щось неїстівне для того, щоб спіймати гарний кадр своїми телеоб'єктивами. Це все на тлі нескінченного Стамбулу.
на
Вийшли на острові Бюйюкада (тур. «великий острів»), та погуляли там пару годин. Біля причалу життя досить так кипить.
Але якщо відійти, то починає здаватись, що тутешні будинки схожі на декорації, в яких ніхто не живе, а вулицею користуються тільки туристи.
Рух автомобілів на Бюйюкаді заборонено. Виключення — машини міських служб, як то сміттєвози, та машини поліції. Трохи ідіотські кінні коляски возять туристів за немалі гроші одним маршрутом. Коней багато, та маршрут трохи тхне їхнім лайном.
Місцеве відділення податкової. Що це — податковий рай, чи офшор?
З одного боку острова видно Стамбул, а на інший ми, на жаль, не ходили.
Так, як робили ми (дві годинки та назад), робити не треба. Якщо приїдете сюди, то обійдіть острів, та видеріться максимально нагору. Одного дня на це все точно вистачить.
Наклацав трошки вулиць, які йшли нагору.
Рибалки на тлі азійської частини Стамбулу.
Пройшлися зовсім по краю цього району. На світлині — дещо нетривіальний ріг трьох вулиць: зліва йде вулиця Оргенерала Шахапа Гюрлера, вперед провулок Мюхендіс Сари Алі, а праворуч за кадр уходить вуличка Ташлибайїр.
Поїзд на лінії метро «Мармарай», яку відносно недавно викопали під Босфором.
Той самий поїзд зсередини.
Коли поїзд Мармарая їде під Босфором, для пасажирів це виглядає не більш цікаво, ніж перегін Хрещатик — Театральна: ти просто в вагоні, а за вікнами — темний тунель.
Пливемо у паромі Золотим Рогом. Керманич кермує.
Вийшли на причалі Хаскьой та пішли ліворуч. Тут не передбачені пішоходи. Порахуємо приблизно ширину цього тротуару, базуючись на тротуарній плитці «подвійне Т», яка начебто 200 мм ширини має. Три плитки — то буде 60 см. Додамо чотири щілини, нехай будуть по 2 сантиметри, стало 68. Можемо додати 10 сантиметрів бордюру. Тобто, весь тротуар приблизно 78 сантиметрів. Он там ліхтар стоїть, зайняв більшу частину тротуару.
Це ми прямуємо до музею одного з головних багатіїв Туреччини — Рахмі Коча — дивитись на його автівки,
його човни,
його локомотив-вагон Фіат Літторіна, в кабіні якого над мотором висіло відео про те, як його сюди встановлювали, та інші локомотиви,
та його літаки.
У нього там ще багато чого, у тому числі велосипеди, автобуси. Сюди водять дітей групами. Тут, вперше і востаннє за моє перебування в Туреччині я побачив товар дешевший ніж 1 ліра, і це було морозиво за 75 курушів.
Частину території музею накрито напівпрозорою тканиною. Чайки крізь той дах виглядали прикольно.
Турецькі солдати на сірому військовому дебаркадері.
Стамбульські затори — неприємна річ. Можна лише співчувати тим, хто має їхати крізь Стамбул у час пік.
Довелося поїздити у турецьких міжміських автобусах, які тут замість поїздів. Головний автовокзал Стамбулу — це багатоповерховий бетонний монстр.
З зовнішніх боків великого бетонного прямокутника — причали автобусів. Каси — на внутрішньому боці. Кас дуже багато, та у кожного перевізника — власна, або декілька, окремі для різних напрямків. У «крутих» компаній-перевізників каси більші та численніші. Найкрутіша автобусна компанія в Туреччині називається «Metro».
Всередині прямокутнику — площа для під'їзду таксі та інших легкових машин. В центрі прямокутника також знаходиться вхід до станції метро «Otogar», та кіоски з чаєм.
Пасажирам в автобусах дають пити, а в крутих компаніях ще якесь печиво. Додатково платити не треба, воно входить у ціну квитка. У спинки крісел вмонтовано екрани. Схоже, що то Андроїд-планшети. Там є декілька фільмів, трохи телеканалів, якась музика. Завжди є юсб-гнізда для флешок та заряджання мобілок. Флешку туди звичайно запхає тільки ідіот або шпигун... Іноді буває дуже повільний інтернет. Іноді в екранчик транслюється вид з камери спереду автобусу і це чудово. На фото видно систему HGS на екрані — це автоматичне стягнення сплати за проїзд шосе.
До екранчиків є й навушники. Мені завжди траплялись старі та зламані. Інших бачив, що користувались, мабуть, у них були робочі. Іноді в екранчиках є карта з поточним положенням автобуса. Функціонал, контент, інтерфейс та самі планшети різні в кожному автобусі.
Квитків на автобуси може не бути у пікові дні, то ж раджу купувати заздалегідь. Одного разу ми так майже влипли у неділю ввечері. Якби серед нас не було моєї сестри, яка знає турецьку, то ми б не зрозуміли, що якийсь автобусний барига набирає неофіційно пасажирів дорожче у півтора раза. Якби поїхав без нас, то довелося б шукати ночівлю в Стамбулі.
