Варанасі

Ми запланували поїздку неправильно: таким чином, що Варанасі став нашим першим містом Індії. Не раджу так робити. До такого потрібно бути підготованими. На неготових чекатиме великий культурний шок, змішаний зі страхом. Через ці почуття не роздивитесь нічого.

Рекомендую п'ять-сім днів культурної акліматизації у «простіших» місцях. Коли зрозумієте, як треба ходити крізь натовп дрібних торговців, і що треба казати, тоді можна вже буде до Варанасі.

Ми прилетіли з Делі. Аеропорт Варанасі (Lal Bahadur Shastri) стоїть досить далеко від міста. Взяли таксі; мабуть, переплатили (780 рупій), і нас дуже повільно повезли крізь села та спеку до форту Рамнагар. Не на той берег, куди ми просили (через мовний бар'єр). Дорожній рух в Індії ніби має одне правило: не убий. Можеш виїхати на зустрічну, роби що хочеш, тільки повільно, бо — не убий. Від аеропорту до форту 34 кілометри, і ми долали цю відстань більше однієї години.

Коли доїхали, були налякані спекою у більш ніж 40°C, та вирішили зайти у музей форту, чого робити не планували — думали трохи перегрупуватись думками в тіні коридорів. Музей не сподобався: все повисихало, в пилюці, без освітлення, та нудне. Один індієць спробував виканючити в мене штраф 100 рупій, бо я дістав телефон, щоб дивитись карту міста. Я не дав грошей.

Спустилися до Гангу. Серед жовтого пилу грунтової дороги текла цівка чогось чорного. Гнилі фрукти та інше сміття, сеча, підпалені покришки, кал тварин та людей — те, що побачив за 50 метрів. Біля берега спитали у продавців гнилих кавунів, чи можна звідси до Дасасвамеду на човні. Вони покликали нам старенького худенького індійця, та він повеслував з нами за 500 рупій. Тут ми вперше торкнулися (аж по коліна) води Гангу.

Посеред Гангу я трохи перестав боятися та дістав нашу мильницю. Рамнагар ми побачили тільки ось так, крізь понтонний міст. А гарний вид, задля якого ми сюди перлися, відкривається з іншого берегу. Було настільки спекотно, що ми вирішили не йти по той вид. За наш тиждень в Індії рішення не пертись під сонцем приймалось ще як мінімум один раз.

Цим понтонним мостом користувались пішоходи, мотоциклісти та машини. Мабуть, тільки важких фур не побачив.

Через кілометр почались суцільні варанаські гхати. Гхат Чет Сінгх (Chet Singh ghat):

Велосипед під двометровою свастикою. «Критична маса» по-варанаськи?

Гхат Ассі.

Храм з попередньої світлини.

Одна з водонапірних веж, що стоять прямо на березі Гангу. Ця стоїть між гхатами Тулсі та Бхадаїні.

Фрагмент ашраму Шрі Анандамаї.

Прибули, вийшли, віддали 500 рупій. Човнар почав казати що він мав на увазі 500 доларів. Мовний бар'єр завадив йому точно передати, чого саме він хоче. Він був симпатичний, виглядав бідно, було його шкода. Але 500 доларів — то ж ціна не для мене, а для Білла Гейтса. Ми залишили 500 рупій, про які домовлялися, і швиденько пішли якомога далі від цього сорому. Чекали, що він нацькує на нас всіх хто сидів навколо. Наскільки я розумію, за те скільки він провеслував, звичайна ціна 200 рупій. Якщо так, то ми й так добряче переплатили. У цінах я ще на той момент не орієнтувався, та й торгуватись не вмію.

На суші я був напружений та шокований. Замість того, щоб дивитись на одне з найбожевільніших релігійних місць світу, я постійно боявся про свої речі та про те, як не вступити в численне лайно. До того ж відбивався від торгашів-екстравертів, яким обов'язково помацати потенційного покупця. Зрештою, налякані, ми вирішили тікати — їхати рікшею на вокзал, бо хто його зна, скільки часу нам знадобиться, щоб знайти, де наш потяг встає.

На вокзалі просто по всій підлозі спали серед дня люди. Чомусь вони не хотіли нікуди йти. Замість того, щоб дивитись місто, вони валялись на підлозі довше, ніж ми знаходились на тому вокзалі. Люди лежали, сиділи, їли серед запльованої бетонної підлоги, під гудіння мух. Між ними нескінченними потоками йшли інші люди.

Нам пощастило знайти малесеньку їдальню, де ми дуже дешево з'їли вареного рису. За пару годин зрозуміли, як потрапити в наш поїзд до Джайпуру, дочекалися його прибуття, та поїхали.

То ж повторюю: не починайте одразу з Варанасі.