Варанасі

Запланували поїздку таким чином, що Варанасі став нашим першим містом Індії. Не раджу так робити. До такого потрібно бути підготованими. На неготових ж чекатиме великий культурний шок, змішаний зі страхом. Через ці почуття не роздивитесь нічого.

То ж я рекомендую спочатку п'ять—сім днів культурної акліматизації у «простіших» місцях. Коли зрозумієте, як треба ходити крізь натовп дрібних торговців, і що треба казати, тоді можна вже стане і до Варанасі.

Ми прилетіли літаком з Делі. Аеропорт Варанасі (лал бахадур шастрі) стоїть досить далеко від міста. Ми взяли таксі, трошки переплатили (780 рупій), і нас нешвидко повезли крізь спеку та села до форту Рамнагар. Не на той берег, куди ми просили: ми хотіли просто подивитись на нього з протилежного берегу, але не змогли пояснити це через мовний бар'єр. Від аеропорту до форту 34 кілометри, ми їхали більше ніж годину. Дорожній рух в Індії ніби має одне правило: не убий. Можеш виїхати на зустрічну, роби що хочеш, тільки повільно, бо не убий.

Таксісти мріяли, щоб ми поїхали з ними і назад. Не вмовили, але залишились чекати все одно. Ми ж, злі та налякані спекою у більш ніж 40°, пішли у музей форту. Думали трохи зібратись в тіні коридорів.

Музей не сподобався: все повисихало, в пилюці, без освітлення та нудне. Один індієць спробував виклянчити в мене штраф 100 рупій, бо я дістав телефон щоб дивитись карту міста. Я не дав грошей.

Спустилися до Гангу по пилюці. Була спека вище 40°. Лежало сміття. Текла цівка чогось чорного серед жовтого пилу. Гнилі фрукти, сеча, підпалені покришки, гівно тварин та людей. Біля берегу спитали у продавців гнилих кавунів, чи можна звідси до Дасасвамеду на човні. Вони покликали нам старенького худенького індійця, та він повеслував з нами до Дасасвамеду за 500 рупий. Тут ми вперше потрогали води Гангу.

Тільки посеред Гангу я трохи перестав боятися та дістав нашу мильницю. Рамнагар ми побачили тільки ось так, крізь понтонний міст. Вид на Рамнагар, задля якого ми сюди перлися, відкривається з іншого берегу. Але було настільки спекотно, що ми не пішли. За цей тиждень в Індії рішення не пертись під сонцем приймалось ще як мінімум один раз.

Цим понтонним мостом користувались пішоходи, мотоциклісти та машини. Мабуть тільки важких фур не побачив.

Через кілометр почались суцільні варанаські гхати. Гхат Чет Сінгх (Chet Singh ghat):

Велосипед під двохметровою свастикою. «Критична маса» по-варанаськи?

Одна з водонапірних веж, що стоять прямо на березі Гангу. Ця стоїть між гхатами Тулсі та Бхадаїні.

Підпливаємо до центрального гхату Дасасвамед.

Прибули, вийшли, віддали 500 рупій. Човнар почав казати що він мав на увазі 500 доларів. Мовний бар'єр завадив йому точно передати, чого саме він хоче. Він був симпатичний, виглядав бідно, було його шкода. Але ми залишили стільки скільки було домовлено, і швиденько пішли, подалі від цього сорому та чекаючи що він натравить на нас всіх хто сидів навколо. Наскільки я розумію, за те скільки він провеслував, звичайна ціна 200 рупій. Якщо так, то ми й так добряче переплатили. У цінах я ще на той момент не орієнтувався, та й торгуватись не вмію.

Я був напружений та шокований. Замість того, щоб дивитись на одне з найбожевільніших релігійних місць світу, я постійно боявся про свої речі, та про те, як не вступити в численне лайно. Ще ж відбивався від торгашів-екстравертів, яким обов'язково тебе помацати, щоб привернути увагу. Зрештою, налякані, ми вирішили їхати рікшею на вокзал, бо хто його зна скільки часу нам треба буде, щоб знайти, де наш потяг встає. А на вокзалі просто по всій підлозі спали серед дня люди. Чомусь вони не хотіли нікуди йти. Замість того щоб дивитись місто, валялись на підлозі довше, ніж ми знаходились на тому вокзалі. Люди лежали, сиділи, їли серед запльованої бетонної підлоги, під гудіння мух, а між ними нескінченними потоками йшли інші люди.

Нам пощастило знайти малесеньку їдальню, де ми дуже дешево з'їли вареного рису. За пару годин зрозуміли, як потрапити в наш поїзд до Джайпуру, та стали на нього чекати.

То ж повторюю: не починайте одразу з Варанасі.