Табор, Чехія. Фестиваль Cesta.cz «Spirit Matters»
Наприкінці літа 2005-го пощастило відвідати чеське місто Табор. Деякі з фотографій тут робив не я.
Автобус до Праги запізнився на шість годин. По прибуттю ми вирушили щось з'їсти якомога дешевше, купити квитки до Табору, а тим часом подивитись навколо. Дивлюсь у теку з фотками, і бачу, що в Празі ніхто не діставав фотоапарат аж до вокзалу. А були ми у центрі та на околицях біля якогось магазину саморобок, який виявився зачиненим.
Головний вокзал чеською буде «Hlavni nadrazi». Зал був червоним, а на підлозі можна було сидіти. Підлога дуже зручно переходила у стінку, із заокругленням:
Квитки до Табору були лише на пізню ніч.
Вагони чеських потягів мали різні класи. Ми сіли у вагон не свого класу — просто тому, що він стояв навпроти нас. Збирались перейти до свого вже всередині. У вагоні майже нікого не було, то ми залишилися.
Дуже хотілося спати, але потрібно було триматись, щоб не проїхати свою зупинку. Станції оголошували дуже тихо. Посеред дороги проходив веселий дядько «паспорт-контроль». Він перевірив наші квитки, спробував щось запитати про президента Кучму, але ми чеську мову ще не вивчили, то ж поспілкуватися не дуже вийшло. Коли контролер йшов від нас, тоді й сказав, що ми не в той клас сіли. Йому було вочевидь все одно, та про штраф він навіть не натякнув. Я боявся весь час та хотів перейти до іншого вагону.
Зупинявся потяг лише хвилини на дві. Цікава відмінність від України: відчиняти двері вагона треба було власноруч. Боялися, що не зможемо ту ручку побороти вночі за короткий час зупинки. Нам пощастило: окрім нас, в Табор, який вже спав, сходив ще один пасажир, місцевий, який відкрив двері спритно.
Ще трохи пішки (місто маленьке) і ми дісталися до місця призначення — вже після першої години ночі. Все було зачинене. Грюкали у двері декілька хвилин. Нас впустила добра американка.
На фестивалі були люди різних категорій. По-перше, володарі цієї будівлі колишнього млина — двоє музик з гурту Sabot, барабанщиця та бас-гітарист з США. По-друге — волонтери. Вони приїздили наприкінці весни, коли в будинку ще було холодно (клімат тут континентальний), жили безплатно, але допомагали організаторам з різними справами. Наступні — учасники фестивалю, ті, хто мав грати музику, робити вистави або інсталяції. Ці люди жили в окремих кімнатках. Остання група — глядачі та ті артисти, яким окремих кімнаток не вистачило. Ця група жила під дахом на величезному горищі. Спали, хто де знайшов. На це горище привели й нас. З тих відвідувачів, які обирали будинок фестивалю місцем ночівлі, брали трохи грошей подобово. Ще були люди, які жили в місті в готелях.
На горищі були люди багатьох національностей.
Зранку стало все видно. Будівля фестивалю — то колишній млин:
Прибудова, в якій знаходилося театральне приміщення фестивалю. Вчили чеську. Театр чеською — divadlo:
Хоч ми й платили за житло, все одно іноді допомагали чогось. Разок носили сидіння для глядачів у той театр.
Поки носили, бачили саунд-чек американського нойз-музиканта Damian Catera. Шумів, показував абстракції на екрані. Як завжди у них воно буває.
Фестиваль був організований наступним чином. Відбір охочих взяти участь робився кожного року восени. За місяць до дати фестивалю всі ті, кого відібрали, збиралися тут персонально, знайомились, та утворювали творчі групи. На підготовку проєкту у групи був той місяць, який лишався. Після того впродовж п'яти днів по вечорах відбувалися покази тих мистецьких проєктів.
Деякі з волонтерів працювали на кухні. Вся їжа була веганською. Ми разок і на кухні допомогли чогось, ще й кухар наорав на нас трохи.
Так інтернаціональне горище виглядало вдень.
У млині весь час ми не сиділи. Як і всі, іноді ходили у місто, щоб подивитись на Чехію та поїсти, бо годували на фестивалі лише півтора раза на день.
В місцевому супермаркеті в чехів вже тоді, у 2005-му, не було сховищ для сумок відвідувачів. В Києві в той час сумки обов'язково потрібно було ховати в комірки, а не заносити до торгового залу.
Трохи вуличного мистецтва: трикольоровий трафарет трамваю.
У сиву давнину — аж у 1492-му році — в Таборі зробили водосховище на невеличкій річці Кошинський потік. Тепер воно звалось ставком Йордан. Там, де потік витікав з водосховища, він падав, і звалося то Йорданським водоспадом (Jordanski vodopad).
Центральна площа старого міста крізь одну з арок:
На одному з будинків було фото старого міста з літака. Жовтим колом відмітили локацію.
Ми часто користувались цими старими сходами від колишнього млина вгору до міста, з вулиці Новакової на вулицю Клокотську:
Нагорі ці сходи були відремонтовані:
Взимку ці сходи бувають слизькі та не будуть вас утримувати, про що висів попереджувальний знак:
Що у чехів траплялося у підвалах:
Річка Лужніце (Lužnice) мала непрозору воду неприємного кольору, який був схожий на колір Шпрее в Берліні. В межах Табору на річці була ось така гідротехнічна споруда:
Рельєф міста був складним. Цікавими були ці сходи до приватної ділянки.
Два види з мосту: проти течії Лужніце було видно частину міста.
За течією річки Лужніце було видно дзвіниці римсько-католицького монастиря у Клокотах (Římskokatolická farnost Tábor-Klokoty).
Старий кам'яний міст біля фестивалю та поріг на Кошинському потоці під ним.
В перший день один з учасників показав нам трохи міста навколо фестивалю. Це ми стояли на Швегловому мості (Śvehlův most) та думали, скільки метрів було до води.
Пишу з майбутнього, в якому існує інтернет у кишені та Вікіпедія: висота Швеглова моста — 25 метрів над поверхнею води.
Почався тиждень перформансів. Кожного вечора, часто коли вже було зовсім темно, хтось показував своє мистецтво. Ось італійки, литовець, та японка готуються показувати своє.
Нойз-музикант з Америки Damian Catera та чеські нойз-музиканти S/M грали звичайнісінький нойз зі звичайнісіньким відеорядом. Один з музикантів раптово поставив свій шум на автопілот, від чого ніщо не змінилося, взяв драбину, та почав з нею обійматися так чи інакше, перед екраном, де крутився відеоряд.
Фотографії зі спальних районів Табору, які зробили та повісили тут мисткині Романа Хагіо та Аннет Мунк (Romana Hagyo und Annette Munk).
Після кожного перформансу йшли гуляти за будинком. Одного разу весь кагал вирішив піти до міста, щоб спожити там пива. Ми, два антиалкогольних персонажі, теж пішли з ними. Зайшли у пивний заклад, та замовили там по чашці чаю. Випили, та вирішили піти звідти, тому що всі наші товариші були напідпитку ще коли ще не зайшли до закладу.
Цікаве спостереження: після веганської їжі ввечері більшість їла сосиски на вогні. Тих, хто не їв, можна було пальцями перерахувати.
Останньою виступала група під назвою The Glue. В них була найдинамічніша вистава. Всіх зв'язали за руки один за одним, налили всім бехеровки (ми віддали свої латвійському бас-гітаристу), вставили у зуби по шматочку огірка, та буквально протягли глядачів крізь свої артоб'єкти, які були по всій території. Під паперовими журавликами, які вони увесь місяць робили, крізь коридори та вікна,
На вулицю — дивитись на хлопця, який рипався у променях ліхтарів на якійсь рамі,
крізь сарай зі звукорядом зі звуків фестивальної території та дівчини, що там теж рипалась, до театру. Поки глядачів повільно тягли, артисти перебігли до театру, там показали stop-motion з паперовим журавликом, співали та ще щось робили чого вже не пам'ятаю. Все було дуже динамічним та тримало глядацьку увагу.
Зранку, на обговоренні вони зізналися, що знайомі постійно та взагалі живуть в одному будинку в Нідерландах, тому трохи ніби не за правилами фестивалю. Але всім було все одно, головне, що було дуже круто.
Закриття було з дискотекою.
Наступним ранком ми двоє мали їхати до Праги, щоб звідти до Києва. Зібрали речі. Сплатили за проживання. Попрощалися з усіма, набрали електронних адрес, якими потім не скористались, та поїхали за двома учасницями та латвійським бас-гітаристом до Праги всередині такого поїзда:
Спостерігали за наступною ситуацією: одна з наших супутниць запізнювалася на свій потяг до Берліну. За допомогою латвійця, який знав чеську на декілька слів краще за нас, зупинили контролера. Контролер вислухав, та зателефонував у Прагу, щоб той поїзд почекав. І він почекав!
Думаєте, це кінець історії? Ще ні, сидіть. Ми вийшли в Празі та пішли знайомим вже шляхом від залізничного вокзалу туди де автобуси на Київ. Бачимо, як тут люди жирують, бо тут афіші справжніх концертів Раммштайну висять, до того ж концерт через пару днів після нашого від'їзду. Дивимось на ту афішу, на дату, та поступово вираховуємо, що наш автобус завтра, а не зараз. Багато матюкались, коли впевнилися. Спробували все одно припертися на станцію, може на сьогоднішній автобус візьмуть, хоча й сміятимуться. Ні, автобусів сьогодні взагалі нема, вітер сміття лише ганяє на порожній станції. Злющі, пішли подивитись на годинник той празький з фігурками людей. Походили вулицями, подивились, як всі п'ють пиво, бо навколо Чехія, Прага. Та поїхали назад у Табор.
Ганьба нам. Йшли Табором та думали, що будемо брехати, щоб з нас не ржали. Набрехали, що ніби рейс перенесли на завтра, бо замало пасажирів.
