Це була чергова вилазка на Жуків — зимова. Хотіли погуляти, подивитись містки через численні протоки, та спробувати залізти всередину відомого недобудованого тунелю під Дніпром.
Біл Корчуватого з'явився вказівник «Заповідник», що, як пізніше розібрався, було назвою дискотеки:
Пішохідний міст через затоку неподалік від Острова Водників.
Цей місток не був необхідним. Паралельно йшла асфальтова дорога на острів Водників. Навіть автобус колись нею їздив. Upd.: Місток вкрали на брухт в січні 2009. Тому, виходить, що це історичне фото.
Під містком на вкритій кригою протоці річки Віта абсолютно мовчки сиділи рибалки.
Історія про те, як я не потрапив на тунель, коли був на Жуковому вперше: колись я забрів на Жуків. Тоді я йшов пішки дорогою від острова Водників. Їхав в бік Києва добрий дядько в машині. Зупинився та запропонував підвезти мене до Видубичів. Я погодився, через що промайнув повз тунель і не побачив його ще років п'ять.
Ми почали роздивлятись тунель з кінця. Його дах тут був просто на рівні води. Ставиш ногу та йдеш, не треба було ніяких драбин, які подекуди в інтернеті рекомендували взяти з собою до тунелю.
На карті: грунтова дорога до східного кінця тунелю.
Пішли по даху. З кожним кроком підіймались над водою. Ставало зрозуміло, що йти лишалось недовго. Від того було трохи шкода, бо така чудова стежка з того даху виходила на рівні середини дерев.
Дійшли до перших отворів в стіні, злізли, глянули всередину, помацали кригу і вона здалася не міцною, тому вирішили йти й далі дахом.
Фрагмент тунелю біля отворів. Мох росте
Ось такий у тунелю дах.Ось такий був у тунелю початок. Ми дивились згори та думали, як будемо злазити вниз. Правий бік стояв у воді, і ми туди не схотіли лізти, бо подумали, що крига слабка — ми ж її мацали декілька хвилин тому. Лівий бік стояв на землі, але злізати було незручно. Незручно, але можливо, то ми там і злізли, немов мавпи.
Сайт razvedka-vmf.kiev.ua (наразі не працює) розповідає (ось тут архівовано), що саме так, по даху, у 50-ті роки діти ходили до школи з родин, що жили в підсобках будівництва цього тунелю.
Цей тунель був об'єктом підвищеного інтересу у людей, таких як я — які люблять полазити по околицях, або у індустріальщиків, що люблять на заводи забиратись. Серед таких людей тунель називали по-різному: «об'єкт №1», жартівливо «сталінське метро», або «тунель під Дніпром». Деякі з таких людей були проти того, щоб розповідати про такі місця.
Насправді тунель популярізації вже не потребував, бо всі «звичайні» люди вже знали це місце, і тут навіть взимку хтось відпочивав з пивом та музикою. Ці люди спитали в мене, що це за тунель такий, бо вони, нібито, жили тут сто років, але навіщо ця споруда тут, вони не знали. Я вивалив їм усе, що прочитав в інтернеті, та додав, що вірити тому необов'язково.
Не варто було вже робити з тунелю секрет. Тут у 1986-му році сам Віктор Цой з групою «Кіно» знімався для незрозумілого фільму Сергія Лисенка «Кінець канікул». Тут не був тільки лінивий.
Виявилось, що кригу ми недооцінили. Тримала нас двох (130 кг десь буде) добре.
Глибоко в тунель лізти ми не збирались, ліхтарів не мали. І крига всередині була слабша, ніж біля входу; тому — пройшли скільки було не страшно, пофоткали сліди лазерної указки на довгій витримці, зробили силуетів проти світла,
та пішли далі. Сфоткали наостанок загальний вид на вхід в тунель,
та зимову панораму рукава річки Віта, що знаходився неподалік входу у тунель.
Навігаторів ще не було. Йшли навмання, а там — різні протоки та затоки. Добре, що під кригою, та можна було легко перейти. Натрапили на кістки. На правах жарту: мабуть, це кістки тих, хто пішов сюди навмання без карти весною.
Стали переходити змерзлу річку, а на ній — одне з найкрасивіших природних явищ, які я бачив в житті — листя, яке вмерзло в кригу, присипане сніговим порошком. Процес такий: альбедо у листя набагато нижче, ніж у криги. Тому листя гріється на сонці, від чого потроху підтоплює лід під собою. Не впевнений, що такий збіг факторів доведеться побачити ще хоча б раз в житті.
По краях води під берегом був якийсь темно-червоний мох.
Давно бачили, що в далині щось горить. Пішли подивитись. Поки йшли, по дорозі бачили ось це:
У нас не було здогадок, окрім версії про те, що це капище толкіністів. Думаю, що навряд чи.
Виявилось, що це люди запалювали траву, бо вони з того типу, що вважають, що палити траву то корисно. Ось один з тих підпалювачів.
Ось горить трава навколо дерева. На щастя, дерево не зайнялося.
Вирішили ми, що потушимо траву, та затоптали вогонь. Спочатку чоботами, а коли самі чоботи почали диміти, тоді знайшли якісь дверцята від тумбочки, і ними гасили.
Поки тушили, метрах в 100 від нас їхала машина та сигналила нам. Не знаю, чи вони були за нас, чи за підпалювачів. Водій не дав зрозуміти того ніяк.
Пропахли димом та пішли. Здається, ось ця бабулька теж підпалювала траву. Чорт зна, що тут коїться.
Ну, ми щось загасили. Сфоткали себе у воді одного з численних рукавів з чергового містка.
Ось з цього містка.
Потім повз розламане надвоє дерево
пішли по своїх домівках.
7 сторінок розповідей про «Будівництво №1»: В. Дзивалтовский, В. Павлик, А. Нелина, Е. Нелин «Туннели под Днепром: без грифа “Секретно”» (архів сторінки сайту razvedka-vmf.kiev.ua)
Відео: Київ. Тонелі — тележурналісти в тунелі на човні