Київ, Жуків острів навесні

Метою цієї вилазки на Жуків було спробувати дійти до його найпівденнішої точки, яка стирчить мисом у Дніпрі навпроти острова Ольгин. Було невідомо — чи можливо це без човна, чи ні, ,бо на шляху був великий склад піску. 21 км нагуляв.

Приїхав, як завжди, на Корчувате, та пішов на Жуків. Цього разу максимально довго тримався берега рукава Коник. Зайшов кудись на зарослу стежку. Здивувався, бо думав, що вже на цьому острові був повсюди. Натрапив на руїни дерев'яного мосту.

Чесно пишу: я добре перевірив, чи можна перестрибнути, або перекласти уламки. Затока досить глибока, а після середини мосту, яка плаває, до протилежного берегу досить далеко — навряд чи дострибнув би. Пішов шукати інший перехід спочатку вперед, де побачив тільки іржавий холодильник серед річки.

Довелося трохи повернутись назад. Йшов прямо крізь ліс краєм затоки, яка в тому напрямку ставала вужчою. Через декілька хвилин натрапив на кладку з двох товстих гілок. Так і перебрався.

Це вже я з іншого берега сфоткав.

На цьому березі вийшов на знайомі луки. Я вже бував тут, але не навесні, коли все зелене та красиве. А ще воно все було без криги — навпростець було не можна, то довелось краєм болота.

До цього місця були безлюдні хащі. Звідси та далі зустрічав інших гуляк, та почав впізнавати місця. Ось і дерево розламане пройшов — значить, вийшов на одну з головних грунтівок:

На деревах царювала омела. Ось сильно зарослі цим паразитом декілька дерев:

Берег рукава Коник неподалік з цікавим апартеїдом:

Праворуч корпорація «УкрАвто» продає автівки. Ліворуч мені невідомо, що.

Перейшов знайомим містком протоку та знов повернувся на берег Коника — подивитись рибальську халабуду, яку зум фотоапарата бачив ще здалеку, від зруйнованого дерев'яного мосту:

За попередні два дні я бачив декілька човнів, та на всіх них люди як раз їли їжу. Ось один з них — рибалив на Конику.

Сфоткав красиву доріжку:

Сфоткав геодезичний знак на стовпчику, що стояв посеред луків:

Вибрався на асфальт, який йде з острова Водників. Дивно, як тут багато побачив вінків та кенотафів. Тут мало машин. Як воно можливо, піти до заповідника, та загинути серед дерев, птахів, боліт, тунелів та містків?

Також бачив рештки загиблих тварин: жаб, кішку, яких не врятував інстинкт самозбереження. Сумно.

Ще коли йшов у самого Корчуватого, думав, що прикольно було б організувати серйозне прибирання сміття з Жукова. Але чим далі заходив, тим зрозуміліші ставали масштаби проблеми. Будівельне сміття у важкодоступних місцях. Холодильник серед водойми. А потім ось ці Авгієві стайні з бетонним лайном, яке треба гелікоптером «Геракл» витягати:

Це навіть на сміття не схоже. Може, рештки від створення дамб? Не знаю.

Тунель вже був не дуже цікавий мені. Вирішив зайти, щоб мати право потім казати: «я був на тунелі в усі пори року». Смішно було: підходжу до тунелю цілеспрямовано, у швидкому темпі. Бачу, що там щось обмірковують люди з машиною, відеоапаратурою та з серйозними обличчями важливих дослідників. Я, мовчки та не уповільнюючись, пройшов прямо між одним з них та його походним стільцем, зайшов на дах тунелю так, ніби робив це кожного дня, та зник у напрямку, що збігався з тим, куди я йшов. Ну а що? Тунель цей — ніщо в порівнянні з тунелем під Ла-Маншем. Досить з ним носитись.

Злазити по гаках, коли під тобою мертва, чорна вода, а не крига, виявилось більш лячно. Але то я зрозумів вже після того, як зліз.

Рушив далі до південного кінця острова. Дорогою звідти снували чорні дорогі «порше», «ауді» та інші. Новенькі. Там будувалось щось, а щось було вже збудоване, багатими та для багатих. Шлях був дещо нуднуватий.

Коли я вже виходив з пляжу назад на асфальт, виявилося, що тут був знак про злого собаку. Мабуть, не можна було заходити, чи що. Я собаку не зустрів, він гавкав десь за кущами.

Далі була довга дорога берегом Дніпра, який було укріплено камінням. Повз ресторанчик «Дніпровська рів'єра», повз численні машини рибалок.

Вхід виглядав неприступним:

Огорожа — то потрібна річ. Але ж було б негарно, якщо через вашу огорожу люди не могли б до кінця Жукова дійти? Адміністрація складу, схоже, теж була такої думки, тому першої від берега секції огорожі не було:

Опору встановили на майбутнє, щоб якщо рибалки та психи-туристи на кшталт мене створюватимуть проблеми, то закрити їм сухий прохід зовсім.

Постояв тут, повагався. По-перше, все ж таки огорожа; дивився, чи є невдоволені мною люди. Не побачив таких. По-друге, день добігав кінця, а мені ще назад стільки ж. Але, з іншого боку, я згадав, що більше ніколи сюди не прийду, тому краще все ж таки дійти до цілі. Вирішив, що час буду економити, прискорившись до бігу. Бігав, де було можливо. Красивими перекатами. Стрибав через протоки.

Склад піску являв собою чотири чи п'ять великих пагорбів піску, розділених широкими «проспектами» для вантажівок. А який на складі суперземснаряд стояв, подивіться.

У того суперземснаряду були ще спереду конуси для довбання річища, на випадки коли вперте річище не хотіло по-простому. Від нього навколо всього мису тяглися труби для смоктання піску. Ніколи до цього таких складних не бачив:

Кінець Жукова острова був вузьким, довгим мисом завширшки від 1.5 до 40 метрів, та довжиною близько 600. Такий вузький, що можна було б назвати косою, якби він був без дерев. Схожий був на залишки більшої землі, яку розсмоктали просто земснарядом, хоча не факт. Біг я тут то краєм води, то ледве помітною стежкою, дивлячись на красиві мікропляжі з боків.

Технічно, ось це і бу кінець Жукова острова в географічному сенсі, бо неперервність землі закінчила ця протока. Після протоки ще був острівок суші. Але зупинятись тут не хотілося. Працівники складу, або рибалки поклали тут кінець труби для перетину водної перешкоди. Пішов таким чином і я — трошки пострибав для того через воду. На трубах, та на протилежному березі протоки були сліди людей.

Далі я з тріскотом пробирався на південний кінець того окремого острівця. Здивувався, коли побачив тут ще трьох людей — то були рибалки. Вони, мабуть, ще більше здивувались. Дуже скоро добіг до своєї цілі, де не було нічого цікавого.

Назад пішов тією ж дорогою. Йшов швидко, щоб не йти у темряві. На початку складу піску були пришвартовані дві баржі, на які я вирішив залізти по дорозі назад. Заліз. На них лежав мокрий пісок.

Ось і все. Встиг до темряви на маршрутку на Корчуватому. Це була одна з найцікавіших прогулянок в житті.

Чомусь я на нього часто натрапляв. Багато бачив табличок про нього в різних місцях!