Харідвар

Скоро приїдемо. За вікном — охайні стосики навозу.

Лише тут, в Харідварі, на шостий день подорожі, я перестав боятися. Ми йшли туди, куди нам треба, груддю крізь торгашів, які постійно ніжно чіпали за одяг. Не озираючись, я відповідав «no, thanks» та вже не думав, що я їх цим ображаю. Коли в вас таке з'явиться, тоді ви готові для Варанасі.

Вийшло так, що ми побували лише з краю Харідвара. Залізничний вокзал знаходиться на краю, а храм Манса Деві ще далі в бік краю. Тому все, що ми побачили — це відходи життєдіяльності харідварців, а не парадну частину міста.

Індус в поїзді казав нам, що Харідвар — як Варанасі, священне місто. Так і є: гниле сміття та лайно лежать. Ось ну як так? У когось сюди балкончик виходить. Хтось сушить білизну над им. Всі сюди вивели якісь труби. Запах був поганий.

До храму Манса Деві є канатна дорога. Черга туди була велика. Нагорі, біля храму — базар та дуже брудно. Індійці ступали босими ногами прямо у суміш слини та мила у проході. Їм нормально, я так зрозумів.

Біля храму є пагорб з видом на греблю Бгімґода (Bhimgoda dam), з якої починається Гангський канал. Я, ідіот, не пішов туди, а там саме місто і є — набережна, канали, ще греблі, мости. Ну, що поробиш. У нас був чіткий розклад — дивимось храм та їдемо у Рішікеш.

Доречі, гори навколо то вже передгір'я Гімалаїв. Я ж такий «а піду подивлюсь на початок Гімалаїв, ось якась стежка», заходжу туди, а індійці з цієї стежки зробили собі парашу. Привіт, підніжжя Гімалаїв.

Суворо заборонено фоткати цю чергу та цей лабіринт, така табличка була. Добрий дядько, який чомусь подивився прямо у об'єктив, побачив, що у нас людина з милицею, та пропустив нас вперед своєї родини. Трошки допоміг, залишилося ще півтори сотні людей попереду. Дякуємо вам, невідомий добрий чоловіче!

* * *

Якщо поїдете до Харідвару, майте на увазі, що тут авторікші мають більші кабінки, ніж в Делі, чи Джайпурі, і через те вони не дуже охоче беруть менш ніж три пасажири. Ну, або плати один за трьох, або вмовляй.

Коли їхали з Харідвару назад в Делі, то не знайшли на вокзалі папірця з прізвищами. Пішли до Chief Ticket Inspector. Ним виявився дядько у дивному одязі. Він виписав нам номери, а ще багато слів казав. Серед тих слів було те, що він проти продажу квитків онлайн (вважаю, що він не правий). Потім він ще щось казав, але мовний бар'єр...

Поки був час, зайшли у їдальню на першій платформі. Там, серед світла однієї лампочки нам за 22 рупії (біля 4 грн, на час подорожі USD 0.5) дали металеву секційну тарілку з рисом, далом, гострим, кислим соусами та п'ятьма чапаті. Непогано за таку ціну, навіть хоч і половина мені не стала до смаку.

І ось весь час поки ми їли в їдальні, чіф тікет інспектор шукав нас, щоб впевнитися, що ми його правильно зрозуміли. Помітив нас, перевів на потрібну платформу та завів до вагону, який ще навіть не було подано. Десь за пів години до подачі пасажирам. У вагоні ще навіть електрику було вимкнено. Дякуємо, добрий Chief Ticket Inspector!