Колочава

Що робити в Колочаві? Вважається, що тут треба їсти місцеву страву — картопляне пюре з кукурудзяним борошном. Цю страву називають «ріплянка», і я, на жаль, не рекомендую її. Картоплю люблю, кукурудзу люблю, а от поєднання іх полюбити не зміг.

Комусь може бути цікаво подивитись на військові фортифікаційні споруди, які біля повороту на Мерешор.

Не витрачайте часу на вищевказане, а деріться краще в гори. Всі наведені вище види діяльності не порівняти з горами. А коли втомитесь в горах, спускайтесь до Колочави відпочивати. Тоді тіло саме підкаже, їсти ріплянку, чи ні.

* * *

Рахуючи численні струмки, я побачив в них багато сміття.

Залишки війни біля дороги в бік Мерешору.

Карпати — це царина води. Вода тече, висить, паде, лежить снігом, стоїть у величезних калюжах.

Струмки, річечки та річки течуть між будинками, через городи, повз дороги та іноді просто дорогами.

Пішохідний місток до закиданого сміттям джерела по дорозі на Мерешор.

Зимовий велосипедист при -15°C.

Найвища гора поблизу зветься Стримба, 1719 метрів від моря. Я вирішив спробувати на неї видертись (спойлер: не дійшов, пішов назад).

Поки йшов до початку підйому, бачив одну з основних малих річок — Сухар. Це він вже майже перед впадінням до Тереблі.

Ще бачив одне з відділень зв'язку.

Початок стрімкого підйому. Подекуди на карачках треба було лізти, щоб не посипатися з камінням.

Поки йдеш, з кожним кроком змінюється вид униз. Красиво, та хочеться в гори частіше. Вид на одне з відгалужень Колочави.

Зимовий вид на хребет з полониною Красна.

Красиво. Незрозуміло, як сюди перли будматеріали. Дороги дуже складні — глибокі колії з бруду, та ще й стрімко під гору. На фото нижче просто амбар, але ж тут є і більш серйозні, електрифіковані будинки. Мабуть, везли у сухий сезон тракторами на кшталт «Прикарпатця».

А ось, чому вирішив далі не намагатись підкорити Стримбу. Писав вище, що з кожним кроком змінюється вид. Ось приклад, як радикально він може змінитись. Різниця висоти з амбаром з попереднього фото, мабуть, сто метрів.

Як розумієте, я постав перед важким вибором:

піти далі, підкорити вкриту товстим снігом Стримбу та спуститися з неї до темряви, маючи тільки гірські чоботи без кішок, ще й по приладах, бо очі бачать тільки сніг з парою, щоб після цього усі вклонялись перед моїми відвагою та слабкістю розуму; або ж...

попити пуеру, термос з яким був моєю їжею на весь підйом, насолодитися ще раз зимовим видом під чайок, та почати даунхіл назад у теплий, з борщем, вайфаєм та сауною, будиночок, з якого всі мої друзі навіть носа не захотіли висунути на вулицю.

Гравітація перемогла. Трошки самозбереження в мене ще лишилось, та я піддався силі тяжіння. Постояв серед хмари, повернувся на 180°, та дістав пуер. Потім пішов трохи іншою дорогою для різномаїття.

А коли я вмовив своїх друзів таки висунути носи та спробувати підкорити трохи нижчу вершину Дарвайка, ще й з дитиною, якій менш ніж рік, на руках, то історія вийшла з того теж нудна: вона також закінчилась чаюванням та даунхілом, але з меншої висоти. Трохи пригод у вигляді коров'ячих стежок, або величезної калюжі на шляху вниз, було, і за те дякую.

Здається, я зробив з того всього висновки. Сподіваюсь, що буде час та сили повернутись та спробувати ще раз.