Батумі

Останні декілька десятків кілометрів залізницю ледве хвилі не чіпляють. Для передання атмосфери — фотка з вікна вагону на передостанній станції — Чакві. Потік товарних потягів з написом «нафта» з Азербайджану тут ніколи не переривається.

Квитки на зручний нічний потяг Тбілісі—Батумі без проблем купили на день відправлення в касі вокзалу. Поїзд їде до вокзала в Махінджаурі — зараз ця місцевість входить до складу Батумі.

Махінджаурі

Прибули, вилізли у холодний ранок та почали свій рух в бік Батумі. Йдемо, поки не захочемо сісти в автобус. Пройшли крізь трошки дивнуватий парк 1941–1945 перед сходами до якогось санаторію.

Власне селище майже не видно біля дороги. Люди живуть десь там, куди ведуть бокові вулиці.

Море та великий пляж з каміння; звідси видно центр Батумі, де стирчить щось дивне. В морі стоять на рейді вантажні кораблі.

Залізниця іде до самого Батумі, хоча нас висадили не в ньому. Той вокзал, який у місті — вантажний, біля порту. Хоча рейки прокладено майже по краю води, все одно довелось пробивати тунелі, такий тут рельєф.

Тунель, схоже, будували ті хто будував метро — понад аркою відцентровано червону літеру «М» тбіліського метрополітену, така ж сама, як в Москві.

Незвичні для жителів глибокої суші комбінації явищ: пішохідний перехід прямо біля моря.

Тут нам набридло йти пішки і ми сіли в автобус. Автобус приїхав занадто швидко — я не встиг видертися на вершину тих сходів.

Батумі

Батумці закупили китайських (на вигляд) автобусів. Колір громадського транспорту зробили сріблясто-сірий. Мають модні електронні табло. Зупинки в центрі, на відміну від тих, що на окраїнах, підписані охайно. Транскрипції на латиницю є не повсюди.

Знак автобусної зупинки в центрі Батумі.

Компостер щось друкує на квитку. Я проїхався в батумському автобусі лише двічі. Сплачував просто: дав 80 тетрі за двох водію, водій видав квиток і навіть сам пробив.

Приїхали. Ідемо по набережній в бік тих високих будівель. Бачимо величезну, кольору красної риби велодоріжку. Нічого собі. Працює прокат великів по магнітних картках.

Набережну вкрито деревом. Можна ходити босоніж, приємно та круто. Штука зліва на фото це ДНК Грузії — абетка на вежі з подвійною спіраллю.

Дивно, але це технологічний університет, а не готель якоїсь з світової мережі. Але ще не відкритий.

Університет з каруселью на висоті біля 100 метрів.

Схоже на голову свині з цього ракурсу. Правда ж?

Набережна модна, але треба ж піти подивитись і на справжнє місто.

Дім, ніби казковий. Тільки паркан трохи повертає до реальності.

Палац праці. Це можна розглядати як переклад сучасного словосполучення «бізнес-центр».

Для удобства наблюдения за протекающей мимо жизнью местние жители часто кладут подушки на оконние рами, чтоби локтям било помягче. Или я неправильно определил назначение таких оконних подушек? Пока я писал этот рассказ, мне самому таких подушек под локти захотелось.

Велодоріжки, рельєф для сліпих. Щось якось занадто. Ми до такого не звикли!

Справжні житлові будинки не мають багатошарової косметики. За цю колоритну пошкрябаність їх всі і полюбляють

Схоже, що будинок здали зовсім без зовнішнього ремонту — без оградок на балконах, без штукатурки. Ніби нехай кожен сам собі робить.

Білизна між будинками — як з'єднувальна тканина. Ніби скоро ці два дома зростуться.

Дійшли до місця, де набережна ще недобудована.

Двох місцевих людей, які захотіли з нами поспілкуватись, звали Таріель (був напідпитку, пригостив хачапурі від випадкової торговки) та Фрідон (був тверезий, пропустив через нас 5 своїх маршруток). Цікавий збіг в тому, що саме в такому порядку у повісті «Вітязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі з'являються дієві особи з такими ж іменами.

Трошки відпочили біля озеру Нурігелі. Фрідон попередив, що біля нього нема що робити — та мав рацію. В озері живуть жаби, які виглядають шокованими від темпів забудови міста та орієнтації на туристів.

Знов в автобус — згадали про колесо огляду, яке працювало з  13:00, у найбільшу спеку, мабуть, щоб потім смажених туристів з'їдати. На краю набережної ще залишався шматок того, що було до початку сучасного ремонту. У кущах на пагорбі радісно, у тіні, ховались якісь напіватуристи.

Скористались колесом огляду. Вартість була 2 ларі за людину. З вершини дещо видно. Пасажирський морський вокзал (мав зачинені двері) та різні інші речи, гори, наприклад. Сніжну вершину не можу визначити.

Відкрили тут, 4-го травня 2013-го, купальний сезон. Хто зна, може на Чорне море не потрапимо цього року. Трохи поплавали та пішли далі дивитись міст.

Мусульманський райончик біля мечеті. Побачили тут іракців, які їхали з нами у вагоні.

Фортеця Тамари вказана у Вікіпедії як історична цікавинка, але статті про неї нема, та й де її розташовано, теж не згадано. Вирішили: попитаємо, а якщо ніхто не знатиме, то так і буде.

— Доброго дня. Не знаєте, де знаходиться фортеця Тамари? — Тамара? Ні, у нас така не працює.
— Доброго дня. А ви не знаєте, де знаходиться фортеця Тамари? — Ні... Дато, йди сюди! — Фортеця Тамари? Це в районі Бензі, я знаю. Можу довезти, я їду в той бік. — За скільки грошей? — Грошей? Ну, ніскільки.

Приїхали, подякували Дато. Видерлись на пагорб сходами. Нагорі — православна церковка біля руїн. Чи Тамари це фортеця, чи ні, не знаю. Чи фортеця, чи залишки старої церкви — теж не знаю. Впевнений тільки в тому, що грузини готові назвати будь яку пилинку імеенм Тамари.

Чотири молодих православних прийшли щоб стерегти від нас маленький клаптик руїн, який використовуться досі. Їхний головний ідеолог, українець за своїм корінням, м'яко допитував у нас стан православ'я та рівень прєлюбодєйства серед молоді в Україні. Ми зізнались йому що ми атеїсти. Зі слів цієї четвірки ці руїни названі на честь того що Тамара просто якось повз неї проїжджала. Знайомий принцип надання назв, бачили в інших місцях світу.

Хрести в Грузії мають зігнуту донизу верхню горизонтальну палку.

Довго говорили про політику, про крадіїв в законі з останнім зацікавленим, найбильш зацікавленим прихожанином, потім пішли вниз іншим схилом пагорбу, до річки. У правому куті фото видно червоні крапки — то є дика, несмачна безкоштовна суниця.

Наш православний друг не знав, як називається річка. Нічого, подивився на Openstreetmap. Назва річки — Королісцкалі. Тут її перетинають мости — автомобільний та для одноколійної залізниці. Саме тут неподалік колись проходив відомий в інтернеті фотограф-мандрівник Прокудін-Горський. Вид на річку з мосту:

Хтось живе біля забрудненого берега річки Королісцкалі. За якихось 200 метрів звідси ця річка впадає до Чорного моря.

Нам час віжвідати ботсад. Сіли в маршрутку № 31. Доїхали. Місцина тут має назву Мцване (зелений) Концхі (мис). Тут вже біля маршрутки дуже красиво, що вже казати про сам ботсад. Висить канатна дорога з одномісними кріслами, на жаль, була закинутою.

Занадто красиво порослі рослинами парадні сходи до рейок. Біля рейок тут є нібито платформа, вимощена плиткою, але незрозуміло чому, адже зупинка знаходиться трохи далі, десь 100 метрів звідси до неї. Можливо за якихось свят тут електричка зупиняється, хто зна.

Вхід до Ботсаду коштував 6 ларі.Ще три можна сплатити, щоб вас покатав електрокар.

Ботсад дуже красивий, має дивну пишну рослинність та чарівні види на море з високих скель.

Бігом та швидким кроком, щоб встигнути якомога більше, згоняв до ділянки цитрусових. Біля ділянки — джерело. Лежать плоди — можно пити воду та закусувати. За смаком — гібрид лимону та грейпфруту.

Та назад, повз ти ж самі види на море з висоти, тільки вже з заходом сонця.

Подали наш потяг. Виявилось, що ми потрапили у той самий вагон, яким сюди приїхали. Тільки нумерація вагонів змінилась.

Посилання

Офіційний сайт маста Батумі Батумський ботанічний сад